Нульовий кілометр України
Унікальність стану України не стільки в глибині політичних, економічних та військових проблем, що звалилися на нас, скільки в оборотності цих проблем у можливості. Забудьте мантри, які добряче вже набили оскому, про те, що криза, начебто, значить можливості і у них в Китаї на ці два слова навіть один ієрогліф. Не знаємо як у Китаї, а от у Європі все куди менш очевидно. Можете у Греції запитати. Але Україна — це не тільки пресловуте «не Росія», але й «не Греція». І справа не в тому, що всі успішні країни по-своєму схожі, а всякий дефолт від іншого дефолту відрізняється. Зараз ми поговоримо про те, де ж насправді опинилася Україна в 2014-му році.
Україна знаходиться зараз на певному «нульовому кілометрі» своєї державності. Втеча Януковича і зміна режиму оголили розграбований бюджет, війна показала відсутність сил оборони, охоплений полум’ям Донбас продемонстрував, як легко втрачається лояльність громадян. Але у той самий час, Революція показала нові методи соціальної комунікації, політики, хоч і з труднощами, намагаються демонструвати, що готові до нового типу відносин з громадянами, а самоорганізація суспільства і самовідданість патріотів створюють небачений досі в країні базис для змін. Але простих змін замало: перезавантаження країни — це дещо більше за політичний слоган, зараз це критична необхідність.
Ми всі повинні усвідомлювати, що перезавантаження вже почалася: у березні у нас не було нічого. За ці 8 місяців щось довелося створювати з нуля, а щось — брати зі старих, не особливо підходящих новій країні запасів постУРСР. Державні органи, армія, територія — все це довелося створювати в умовах цейтноту.
У березні взагалі було не ясно, на якій території будуватиметься оновлена українська держава, все залежало від самостійної позиції окремих областей та їх населення, а точніше — активної його частини. Адже центральна влада в Києві була просто кинута попереднім режимом, а ще вчорашня опозиція завжди відрізнялася патологічною розгубленістю та банальним боягузтвом, так що не була готова швидко її підняти і взяти всю відповідальність.
Поки влада лежала під ногами і її обережно тикали паличками, все вирішувалося населенням. У тих місцях, де українці змогли організуватися і дати відсіч місцевим деструктивним силам (прихильники поваленого режиму вже якось занадто швидко перейшли в нішу сепаратизму) — Україна встояла. І Херсон, і Миколаїв, і Харків, і навіть Одеса (з Дніпропетровськом випадок був дещо інший) зуміли самі протриматися до того, як Київ все-таки прийшов до тями. А потім була війна на Донбасі, в ході якої українські воїни не стільки звільняли міста і села, скільки на своїх плечах несли Україну у своєрідну «сіру зону». До листопада ця «сіра зона» остаточно набула кольорів: частково — українського прапору, частково — кольору ганчір’я бойовиків. Подальше розширення території України залежить не тільки від воїнів, але й від українських інтелектуалів, в обов'язок яких входить наповнити територію, яку відстояли, сенсом і значенням. Втім, нещодавно ми вже писали про це.
У мріях інфантильних патріотів-фантазерів, перезавантаження країни повинно мало бути миттєвим. Власне, на цьому базується більшість претензій (як обґрунтованих, так і надуманих) до нинішньої влади. Але, зрозуміло, не могло йти й мови про будь-яку моментальність такого переродження. «Було погано, а стало добре» - це, звичайно, непоганий план, але погодьтеся — дещо недопрацьований. І ось саме ця неопрацьованість планів «Нової України» і стала серйозним каменем спотикання для глибоких змін.
Скажімо, всім ясно, що міліція в її нинішньому вигляді має потребу не просто в реформі, а в заміні. Але міняти на що? Міняти як? Як вирішувати тисячі дрібних проблема від відбору і постачання нової структури до проблеми з колишніми міліціонерами, які лишаться за бортом? Опозиція реалістичних планів реформ взагалі ніколи не готувала, а вже в умовах війни на кілька фронтів (Східний, енергетичний, борговий, інформаційний, соціальний etc.) — тим паче. Готових планів зі сторони теж з швидко не схопити. «Гей, Аваков, де нова міліція? Чому не як у Грузії?» — запитують патріоти-фантазери, забуваючи, що в Грузії у реформи було а) цілеспрямована група лідерів, які планували реформу ще до приходу до влади; б) інше фінансування реформ; в) масштаб країни, порівнянний за кількістю населення в Україні зі столичною областю разом із Києвом.
Теж стосується всіх інших сфер — від соціальної політики та житлово-комунального господарства до дипломатії та національної оборони. Немає нічого дивного (але не прикрого) в тому, що країні доводиться використовувати старі механізми — адже нових просто немає, їх не придумали, не обговорили, не пояснили. Політики винні в цьому, але й суспільство — теж, адже не вимагало від них реальних програм, а в існуючі вдивлялося з одним питанням — «Ну що, пенсії піднімуть чи ні?»
Виходячи з цього, сам факт, що Україна встояла протягом страшного 2014-го року, виглядає чи не Божим провидінням — не знаючи, куди пливемо («В Європу!», але не це не рахується, звісно), ми потрапили в шторм, але все ще на плаву і не втратили шансів виплисти на фарватер.
Зрозуміло, захищати нинішніх політиків не варто хоча б вже тому, що вони знали, на що йшли і повинні були бути готовими і до критики, і до суто емоційного невдоволення суспільства. Але справа в тому, що поки в Україні немає інших політиків, подобається це чи ні. Інша справа, чи з'являться вони, ці нові політики?
Зараз, за рік після початку Революції, точніше, протестів, які до неї призвели, відповідь вже не здається такою сумною, як раніше. Вона очевидна — так, з'являться. Як відрізнити «нового політика» від «старого»? Вік і кар'єрна історія не рахується, це надто поверхнево, мова йде про набагато більш знакову і важливішу відміну - про розуміння і продуманість змін. Новий український політик зобов'язаний якщо не сам бути інтелектуалом, то вже принаймні вміти зібрати навколо себе групу людей, розумних і професійних.
Показова історія з талановитим економістом Павлом Шереметою, який очолив Міністерство економічного розвитку і торгівлі після Революції і пішов звідти зі скандалом. Людина, що отримала прекрасну освіту і безцінний досвід роботи за кордоном, залишила посаду, пославшись на неможливість що-небудь змінити в прогнилій структурі міністерства - він, мовляв, не міг навіть заступників собі призначити, що вже говорити про глибинні реформи. Питання, чому ж він не зміг (не захотів? Не встиг? Не подумав?) створити при Мінекономрозвитку мозковий центр, запросивши туди відомих йому економістів, і тим самим показати альтернативу старій та неефективній схемі, залишається риторичним.
Відсутність альтернатив налагодженим, проте малоефективним (а також корумпованим і надмірно бюрократичним) методикам роботи органів влади залишається однією з ключових проблем перезавантаження України. Інтелектуали і просто пристойні люди дотримуються старої пострадянської максими про те, що політика — брудна справа, таким чином відсторонюючись від найважливіших для країни процесів. Навіть зараз, коли Революція показала, наскільки велика роль кожного окремо громадянина, багато хто не до кінця розуміє власне місце в житті країни. В першу чергу це стосується згаданих уже не раз інтелектуалів. Пора вже зняти уявні білі рукавички і включатися в будівництво країни. Зовсім не обов'язково йти чорноробом — країні не стільки не вистачає рук (вони є, подивіться хоча б на розмах стихійного волонтерського руху), скільки креслень, за якими майбутнє треба будувати.
Наявність таких опрацьованих альтернатив — це не гарантія того, що всі вони будуть втілені в життя, але шанс на те, що вони стануть орієнтирами для великих і по-справжньому значущих змін. Адже за їх відсутності політики стануть використовувати тільки те, що зараз мають — тобто старі методи і старі схеми, ось це вже можна гарантувати сміливо. І це, у свою чергу, заздалегідь гарантує провал будь-яких змін країни.
Необхідно зрозуміти: не буде запропонованих варіантів та альтернатив — держава послугуватиметься тим, що має. Тобто тим, власне, проти чого і почалася Революція. І не треба покладати зайвих сподівань на політиків, мовляв, «це їх робота»: політики не вигадують рішення, а лише втілюють їх, забезпечують їх реалізацію.
Всі, хто вважає, що має право називатися інтелектуалом або тільки претендує на таке звання і положення, зобов'язані пропонувати альтернативи. Організуйтеся, збирайтеся, обговорюйте і вносьте пропозиції — в органи влади чи самоврядування або ж на суд громадськості. Україна критично потребує ідей, їх появи та конкуренції, без яких нова країна буде неможливою.
Нульовий кілометр Україні — це не можливість одним стрибком подолати роки відставання нашої держави від решти Європи, як би цього не хотілося в глибині душі всім нам. Нульовий кілометр — це можливість побудувати дійсно кращу, не ідеальну, проте оптимальну Україну. Будувати доводиться не на рівному, невинно чистому місці — всюди руїни пострадянської державності, і тепер ще належить розібратися, які місця необхідно геть випалювати, розчищаючи майданчик під новий проект, а які елементи просто варто залишити, вмонтувавши в нові конструкції. Але будувати треба, тому що нульовий кілометр — це не тільки можливість, але і гігантський ризик. Вже не вдасться відкотити версію країни, не вийде розвести руками і сказати «Ну що ж, не вийшло, ми старалися». Нульовий кілометр — це або пан, або пропав. Або побудуємо, або зникнемо.
Олег Вишняков
https://nastupna.com/articles/zero